Забуття - Страница 65

Кожну свою курку він розпізнавав з вигляду, знав, скільки яка важить і як добре несеться. Іншого способу заробити на прожиття Липинський не вигадав. Його політична і письмова діяльність припинилася, листування обмежилося кількома іменами, новини доходили тільки з газетних шпальт. Економічна криза у США якраз досягла свого піку:

...

«Тисячі безпритульних котів і собак волочаться вулицями, бо їх вигнали з дому ті, що самі не мають що їсти».

У Радянському Союзі розпочалися масові репресії:

...

«В Харкові большевики провели арешти серед українців. Лиш останніми днями арештовано поверх сотку людей. Арештованих обвинувачують у змові проголосити самостійну Україну при допомозі незадоволених частин червоної армії в Україні».

Польщу поглинули знущання поліції над українським населенням Галичини, так звана пацифікація, «ляцькі звірства»:

...

«Б’ють у варварський спосіб людий, головно свідоміших українців, членів сільських установ та громадських рад, гімназистів та студентів».

...

«В’язниці переповнені українцями».

...

«В багатьох випадках люди після побиття мають поламані кости, ноги, руки чи борються зі смертю».

...

«На примір чоловікові зв’язують руки в колінах, між руки і живіт вкладають дручок, обертають зв’язаного по землі і б’ють ланцухами, роблячи з його тіла купу м’яса».

...

«В однім із сіл Львівського повіту прив’язали селянина до воза і він мусив бігти за возом коло три милі аж до Львова».

Липинський уважно стежив за подіями, але нічого більше не коментував.

— Поки я був здоровіший, — казав він Ципріяновичу, — то вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою.

Орпінґтонські кури — меланхолійне завершення бурхливої кар’єри. Важкі й коренасті, вони з трудом злітають, несуть максимум сто вісімдесят яєць річно. Півні орпінґтонів за красою могли б позмагатися з королівськими павичами, але півнів Липинський ще не придбав.

— Ви написали пані Арнім, Ципріяновичу?

Секретар вибудовував кадр, намагаючись в об’єктиві піймати останні сонячні промені.

— Написав, як ви казали. Замовив двох півнів. Прибудуть поштою за кілька тижнів.

Мій дід Бомчик теж мав схожих курей, щоправда, він не знав, що то орпінґтони і що вивів їх Вільям Кук наприкінці XIX століття, назвавши породу на честь свого рідного передмістя Лондона. Мій дід Бомчик і про існування Лондона навряд чи знав. Він знав Челябінськ, чув від сусідів про Колиму і Камчатку, один раз їздив чи то в Ростов, чи в Тулу продавати яблука. Схід гостинно розстилався перед ним, але по інший, західний, бік кордону, хоч до нього від дідового села можна було дійти пішки, він ніколи не був і дуже туманно уявляв собі, що там діється.

На світанку Бомчик відчиняв курник. Я тоді ще спала і не могла чути, як потому, щоб нагодувати своє птаство, він йшов до комори і набирав з мішка біля драбини на горище у два кулаки пшеницю чи ячмінь. Це була їхня ранкова норма. Кури чекали під коморою, найбільш нетерплячі всідалися на поріг. Бомчик умілим, десятиліттями тренованим широким жестом розсипав пшеницю так, щоб кури не товклися одна по одній, коли будуть її клювати. Тоді закривав комору і прокручував у замковій щілині великий заіржавілий ключ.

Я часто уявляла, що там діється після того, як двері зачинялися і ставало зовсім темно (вікон не було). Речі, як і за світла, покоїлися собі на полицях, зі стін навпроти звисали на залізних гаках шматки буженини. Буженину Бомчик тримав до Спаса: тоді в домі, який він збудував своїми руками, збиралися найближчі родичі. Смалець зберігався в алюмінієвих відрах на землі. З часом він вкривався тонким шаром плісняви, який ми зішкрібали ножем і викидали. На самому дні відра осідали поодинокі шкварки, і, закінчуючись, білосніжний смалець нагадував вишуканий італійський десерт із вкрапленнями бісквіта. Але Бомчик не знав, де та Італія, і не знав, що таке десерт. У його розумінні десертом був звичайний цукор. Коли хотілося солодкого, він просто посипав цукром свіжий хліб, ледь збризнувши його водою або помастивши сметаною, або ж ішов до комори і набирав сливового повидла з випуклого жовтого глечика. Повидло часом теж вкривалося шаром плісняви. Взагалі, пліснява почувалася в дідовій коморі як удома. Тут пахло сирістю, землею (підлоги не було), мишами, в’яленим м’ясом і пшеницею. В міхи пшениці впиралася драбина на горище. Я наважилася нею вилізти, вже коли підросла, бо на найвищій перекладині треба було підтягтися на руках і, впершись у дошку животом, пірнути в зловісну дірку в стелі. Коли цей акробатичний трюк мені вперше вдався, Бомчик святкував Спаса, у його домі за столом зібралися гості. Приїхав молодший брат з міста — затятий комуніст, працював на якійсь ідеологічній посаді.

— Комуняки знищили село, — зневажливо говорив Бомчик братові, теж Бомчику, після третьої чарки самогонки.

Брат відкидався на твердому дивані і набирав у груди повітря, ніби збирався здмухнути все, що бачить перед собою, з лиця землі.

— Село — розплідник націоналізму, його треба було знищити.

— А мене чос забули?

Не знаю, чи я правильно розчула цю розмову, бо якраз сиділа на горищі. Там Бомчик ховав речі, які було шкода викинути, своє минуле. Зайві, надщерблені чи тріснуті глечики від молока, вишиті кожухи, покришені міллю так, що мої батьки по Бомчиковій смерті мусили їх спалити. На веретах сушилися кукурудзяні качани. У мішечках різного розміру — біла квасоля, торішня, позаторішня, позапозаторішня. Я рухалась горищем навпомацки. Були ще одна велика й одна мала скрині. Велику я не могла відкрити, у малій лежали давні сірники, такі довгі, як вся моя долоня. Під ногами шурхотіли книжки. Вони вилежувалися серед пилюки, цвяхів і побитого скла, розкриті на якійсь сторінці, ніби загиблі солдати після кривавого бойовиська: «Фізика» за п’ятий клас (мого батька, 1963 року), «Астрономія» (теж його, 1966-го), «Читанка» (1911-го, невідомо чия), видана ще за Австро-Угорщини. Я рухалася темрявою, як сновида. Лише один промінь світла з крихітної дірочки в блясі пробивався сюди, і я підносила до нього все, що хотіла роздивитися детальніше. Гості в кімнаті мусили чути мої кроки в себе над головою, але були зайняті запеклою суперечкою.