Забуття - Страница 64

К оглавлению

64

Тут Назарук поцілив у саме яблучко. Гнів і гордість — усе, що в Липинського залишилося. Він рвав і метав. В останні роки життя він став ангелом помсти.

Колишній однодумець Сергій Шемет, тепер секретар гетьмана Скоропадського, все частіше саботував авторитет ідеології Липинського, вважаючи її індивідуалістичною схоластикою, ураженою релігійним містицизмом. Насправді йшлося про усунення негнучкого Липинського від влади в партії і зменшення його впливу на весь гетьманський рух.

«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з його “Листів” Коран — це пересада, — написав якось Шемет у партійному бюлетені. — Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих причисляю я і себе, “Листи” залишаються підручником, але не Кораном».

Обурений Липинський після кількох пропозицій компромісу вирішив діяти у найрадикальніший спосіб. Він відрікся від гетьмана і всіх своїх колишніх однопартійців, «проклятих, сліпих, глухих і дурних, а разом з тим милих і симпатичних Шеметів», «рабів, негідників, політичних шахраїв, боягузів і глупих славолюбців, не здатних до державної праці». Сам Союз Хліборобів-Державників як голова Ради Присяжних Липинський ліквідував, помістивши у львівському «Ділі» різкий комунікат з детальними поясненнями.

«В самий рішучий спосіб я протестував проти ширення з гетьманського дому і з гетьманського відома ідеологічного та організаційного хаосу, а ще більше проти смердяковщини (від Смердякова, героя роману Достоєвського), убиваючої всяке завзяття, всякий порив, всяку охоту до творчої полеміки і дальшої праці. Бо як тут переконати, що я не претендую на Магомета, а мої “Листи” на Коран? Як обороняти перед смердяковською насмішкою те, що для тебе святе — те, чому ти віддав цілого себе, свій спокій, своє здоровля, своє життя? За довгі літа громадської української праці я надивився досить на спустошення, ширені смердяковщиною. Тільки вона убиває в українстві всяку жертву трагічним питанням: і чи за таке варто умирати? Смердяковщина — це зараза в стократ небезпечніша від цілого комунізму. Бо комунізм — антихристова ідея, в боротьбі з якою може відродитись ідея Христова. А смердяковщина — це трупний яд, викликуючий тільки розклад, гниль і смерть».

Гетьманці у відповідь оголосили Липинського розумово і духовно надломленим руїнником, який власними руками нищить діло свого життя: «Сонце великого ума почало меркнути. Липинський збожеволів».

Вони запаслися некрологами і, як комодські дракони, чекали неподалік, доки вкушена антилопа сама не впаде від отрути, запущеної в організм разом зі слиною.

«Щоб Ви не сміли, — остеріг їх Липинський, — цитувати мої твори як мотто до Ваших бюлетенів. Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть. А коли б Ви цих умов не виконали, я знайду спосіб припинити Ваші політичні подлості… Більше ні в яку полеміку з Вами вступати не буду».

Його Україна вмерла. Все, що в Липинського залишилося, — це гнів і гордість. І ще, може, орпінґтонські кури.

XX
1930/1989
Раціональне курівництво

Остання фотокартка — жовтень 1930-го. Липинський сидить на стільчику під своїм домиком, одягнений, немов до чийогось візиту, а не просто в домашній халат, як звичайно. Штани і легке пальто, на голові трохи завеликий полотняний картуз. Усе на Липинському трохи завелике, бо його тіла залишилося зовсім мало, а незабаром воно зникне взагалі.

За кутом падіння тіней на фотокартці — день видався дуже сонячний — можна припустити, що це десь п’ята-шоста вечора. Голова Липинського опущена, він повністю поглинутий своєю справою і не зважає на фотографічні експерименти Ципріяновича. Навколо його стільчика сумирно пощипує травичку десяток курей (фотокартка чорно-біла, але я знаю, що орпінґтонські кури — чорні та яскраво-помаранчеві). Одна курка вискочила господареві на коліна. Липинський годує її з долоні. Спалах.

За його спиною високий ґанок з терасою, де, опершись ліктями на перила, стоїть жінка у білій сорочці. Рукава засукані, обличчя розпізнати важко, мабуть, домогосподарка Фін Юлі. Чомусь здається, що вона усміхається, можливо, навіть щось каже Липинському, але я не чую. Жоден звук не проб’ється крізь щільно задраєні люки сюди, на інший берег пам’яті.

Чи можна вбити час? Знищити, ніби його, такого, ніколи не було? Чи можна затушувати час вуглинкою, щоб жодне обличчя не дай боже не виринуло з пітьми? Розрити могили? Вирізати потрібні кадри з кіноплівки і склеїти краї?

Коли ми з батьками їхали автомобілем у село провідати діда Бомчика чи бабу Соню — вони жили поруч, я була ще зовсім малою, — то завжди по дорозі минали дивовижну металеву конструкцію, обнесену дротом і попереджувальними табличками з намальованим черепом. На її вершечку були прикріплені тарілки-локатори, з яких стирчали направлені в різні боки антени. Я чомусь думала, що то космічна станція, і з її допомогою людство готується прийняти вітання далеких галактик. Дуже пишалася тим, що визначна подія відбудеться на в’їзді у наше село. Аж доки батько не пояснив, що призначення «тарілок» — забезпечувати тропосферний державний зв’язок на випадок атомної війни. В мирний час вони мали глушити ворожі радіохвилі. Щоб неможливо було ненароком підслухати заборонені закордонні радіостанції. Щоб час, вирізаний з кіноплівки, не прослизнув назад у формі звуку, не ожив, здобувши голос.

У Липинського був тенор, він гарно співав. Іноді, коли щось йшло не так, міг зірватися на вереск, але швидко себе опановував. Хоч зерно в його долоні скінчилося, курка все одно не злітала з колін. Ледь підвела догори пласку голову, навіть не догори, а вбік, як то кури вміють, і одним оком стежила за кожним рухом господаря. Її погляд похмурий — так на Липинського могла б дивитися незабарна смерть.

64