Забуття - Страница 59

— Я вас попрошу не гнати дуже швидко, — це було перше, що я заявила, займаючи переднє сидіння поруч із водієм. На самого водія не дивилася. Ззаду вже примостилась якась молода парочка.

— А що для тебе швидко? — спитав водій.

— Це коли страшно.

Ми їхали, і яскраве світло вранішнього сонця заливало автомобіль по самі вінця. Обабіч дороги простяглися горбисті розлоги полів і лісопосадок, мигтіли, як у кіно, крихітні села і причепурені, а часом занедбані хатки в товаристві доглянутих і не дуже садків. Буйна зелень прикривала злидні. Я піймала себе на думці, що забула, перейнята власними страхами, яким прекрасним може бути звичайне споглядання навколишнього світу. Парочка ззаду цілувалася. Водій увімкнув тиху музику.

— Тебе як звати? — спитав.

— Яке це має значення?

— Мене Олександр, — ще за інерцією сказав він і замовк, натягнувши темні окуляри від сонця. Він весь був у чорному, мав довге, зав’язане у хвіст, чорне волосся. З-над окулярів стирчали такі ж густі чорні брови з сивими прожилками. Якийсь легінь пітьми, подумала я. Циганський барон. Головне — щоб не захотів продати мене в рабство.

Але доїхали ми без пригод. Я мовчки розрахувалася і вийшла в Луцьку біля готелю «Україна». Уявила, як цією дорогою колись тріумфально проїжджався брат Липинського Влодзімєж на першому в місті автомобілі. Мешканці, мабуть, обступали дорогу з усіх сторін.

Ну от я й сама, подумала, в абсолютно чужому краї, невідомо, навіщо і що хочу тут знайти. Земля задрижала під ногами, але обід у піцерії трохи відволік. Звідти я викликала таксі і нарешті подалася в Затурці — це мало бути невелике село за тридцять кілометрів від обласного центру. Серце шалено калатало, але інакше, від збудження і передчуття побачити і дізнатися щось нове. Досі я досліджувала життя Липинського тільки через написані ним та іншими людьми тексти. Нас зв’язували винятково слова і моя фантазія. Тепер же історія набувала тривимірності і могла розбитись об реальну картинку. Я хвилювалась.

Нестерпно палило обіднє сонце. Поля і лісопосадки, які рано-вранці начебто пашіли життям, тепер виглядали вигорілими і пожовклими, вкриті ковдрою дорожнього пилу. Навколо не було жодної живої душі. Село зачахло в якійсь ненатуральній тиші. Я вийшла біля вказівника на головній трасі «Меморіальний музей В’ячеслава Липинського», бо далі хотіла пройтися пішки. Рушила за вказівником вузькою прямою дорогою, яка, власне, й мала закінчуватися садибою. Уявила, як сто років тому Липинський так само тут ішов чи, може, їхав на конях, і місцеві визирали з подвір’їв, зайняті домашньою господаркою, щоб подивитись, хто то. Тепер ніхто не визирав, тільки купи свіжого коров’ячого лайна свідчили про неодмінну людську присутність десь неподалік. Запах коров’яків ніколи не викликав у мене огиди.

«Панський» будинок, що ближче я до нього підходила, набирав чіткіших рис, тричі зруйнований, у 1915-му, 1918-му і 1920-му. Липинський продав земельну ділянку, щоб на виручені кошти брат зміг відбудуватися. За це пізніше брат надсилав Липинському закордон 20 доларів місячно. Ґанок під чотирма колонами, на щастя, лишився неторкнутим. Тепер колони велично здіймалися наді мною.

Спершу я обійшла будинок по колу (було видно, що свіжо реставрований), тоді зайшла всередину — великі дерев’яні двері зловісно рипнули. Сільський чоловік на ім’я Петро потис мені мозолястою зашкарублою долонею руку.

— А ви чого цікавитеся Липинським? — недовірливо спитав після годинної розмови він. — Для звичайного відвідувача музею ви занадто багато знаєте.

— А є відвідувачі?

— Та приїжджають деколи. З-за кордону приїжджають. Він не тут помер.

— Але тіло потім перевезли і поховали в Затурцях, хіба не так?

Петро трохи зам’явся.

— Ну так, але самої могили більше нема. Його поховали у родинному склепі на польському цвинтарі, там, біля ставка, на трасі, там і костьол колись польський був. Як прийшли совіти, костьол знесли. А потім один колгоспний тракторист, він уже помер, за самогонку зрівняв цвинтар з землею. Могильні плити пішли на підлоги в колгоспних свинарниках. У цьому домі донедавна теж було тваринне господарство.

— Тварин шанують у вашому селі, — навіщось сказала я, але Петро, здається, зрозумів іронію і ще щось додав про людей, які просто не розуміли «тому всьому ціни».

— Великий був чоловік, — сказав Петро мало не зі сльозами на очах. — У мене є одна фотографія, не подивитеся? Раз так багато знаєте, може, підкажете мені, хто то?

Фотографія висіла на стіні у виставковій залі. Це було весілля сестри, ще живі Казімєж і Клара Ліпінські, зліва від щасливої нареченої стоїть дядько Рокицький, вуса підкручені, погляд шалений, сам Липинський тоді був на військових навчаннях.

— Ось цей, ви знаєте, хто він? — Петро вказав на статечного голомозого чоловіка в пальті з білим комірцем, сидів у першому ряді весільних гостей. Був схожий на чиновника. Але я не знала.

Натомість інша фотографія привернула мою увагу. На ній Липинський, уже старший, з братом Станіславом сидять на лавці в саду чи парку, на голові капелюх, у руках тростина. По обидва боки від братів повсідалися жінки. Та, що поруч із Липинським, у береті, шарф (чи шаль) звисає незав’язаний, руки сумирно покояться на колінах. Жінка дивиться в об’єктив, Липинський теж. Однак відчутно, що ці двоє ледве витримують ситуацію, в якій опинилися. Вираз обличчя жінки непроникний, демонстративно байдужий, щелепи зведені, губи зціплені. Ніяка не красуня.

— Це Казимира, так? — мені ніде раніше не траплялися її зображення. Петро кивнув.