Забуття - Страница 58

— А що ви робите? — допитувалася мама. — Тести якісь тобі дає, напевно?

— Ну, минулого разу я годину проплакала.

— Чого?

Мамине обличчя зробилося вороже й неприступне — звичайне для випадків, коли вона ображалася.

— Бо я така погана мама була, так? Ой, яка ж я була погана, а ви всі добрі.

Насправді вона не була поганою мамою, в цьому й крилася найбільша проблема. Думати про неї погано — ще одне, чого я собі ніколи не дозволяла. Коли на те були причини і так подумати хотілося, миттєво нахлинали докори сумління, які знищували мене більше, ніж сам гнів. Її ж відразу починало боліти серце, і моє почуття провини ставало ще сильнішим, його неможливо було витримати. Я плакала, а Оля казала мені, здається, так:

— Сльози — це гнів, який ти боїшся висловити комусь іншому і звертаєш на себе.

Я витирала очі і розмахувала в повітрі руками, намагаючись виглядати агресивною.

Іноді Оля розповідала мені про інших клієнтів. Я думаю, це такий загальноприйнятий трюк пасторів терапевтичної церкви: щоб підбадьорити, вони наводять приклади ще більших невдах. Імен, звичайно, не називають. Мою історію Оля могла би теж розказувати іншим приблизно так: панічні атаки, не виходить з дому, чоловік покинув, обірвала будь-які соціальні контакти. Замість ком Оля, ймовірно, додавала б ще один-два співчутливих слова, бо загалом була співчутлива. Спершу її співчутливість мене дратувала, аж доки я не навчилась нею насолоджуватися.

Одна Олина клієнтка Ікс мешкала в глухому карпатському селі і вже десять років не виходила з одноповерхового дерев’яного будиночка. Вона взагалі не зрозуміла, що з нею. Коли пробувала вийти, ставався «інфаркт». Лікарі швидкої кілька разів приїжджали, переконували, що здорова, а потім занесли номер телефону жінки в чорний список і більше не відповідали на дзвінки. Родичі і сусіди насміхалися і знущалися з неї: «Шо ти придурюєшся?!» — казали. Потім рідні почали соромитися і сприймати її як сімейне прокляття. Били. Просили священика вплинути. Ніхто і не думав жінці допомагати, бо голова в цій частині світу потрібна винятково для того, щоб нею їсти. З цим механізмом нічого не може статися.

Коли в село провели інтернет, жінка якимсь чудом вийшла на Олю. Їхні терапевтичні сеанси завдяки Скайпу стали регулярними. Жінка поволі почала виходити з будинку, і з часом радіус, на який вона була здатна віддалятися від нього, збільшувався. Ніби псові метр за метром попускали ланцюг.

— Тепер, — казала Оля, — вона може виїжджати на тридцять кілометрів — у сусіднє селище на базар. Між нами сімдесят кілометрів. Ще треба трохи попрацювати, щоб зустрітися.

На прикладі жінки Ікс Оля хотіла продемонструвати, що і мені колись попустять ланцюг на шиї. Тобто я сама собі його попущу. Але не він турбував мене найбільше. Напружившись, я змогла би виходити на психотерапію, як виходила в магазин за продуктами. Просто час, потрібний для подолання заданої відстані, був би у кілька десятків разів більшим, ніж звичайно. Мене лякала незворотність процесів у мозку, ось що. При нагоді я запитувала Олю, чи вона впевнена, що зможе розрізнити момент, коли я збожеволію по-справжньому. Оля запевнила, що зможе. Сказала, що такі люди, як я, з розуму не сходять.

Її оптимізм і співчуття давали свої результати. П’ятихвилинну відстань від дому до продуктового магазину я вже долала не за три години, а за дві з половиною, наприклад. Руки почала мити не тисячу разів на день, а дев’ятсот дев’яносто, іноді навіть кілька разів без мила. Все рідше бралася до підлоги, не кожного дня, а три-чотири на тиждень. Знову повернулася до творчості і написала кілька оповідань — переважно про страх і смішні людські божевілля. Наприклад, що одна жінка вирішила їсти саму картоплю, бо так простіше. Хотіла здійснити переворот у традиційному людському харчуванні і назвала себе картоплеріанкою. Правда, успіху не зазнала.

Всі оповідання починалися незмінно словами: «Одна жінка…», «Один чоловік…», знову «Одна жінка…», немовби одиничність раптом почала відігравати надзвичайно важливу роль. Уже не мало значення, про що йшлося далі. Так, напевно, я переходила зі звичайної фази «всі» (бути всіма, бути як всі) в екстремальну фазу «одна» (я одна, що я за одна, якась невідома, одна-єдина).

Я почувалася страшенно самотньою. Розповідала Олі про Липинського, але вона не хотіла слухати:

— Ми обговорюємо тебе чи якусь історичну особу з минулого століття?

— Ну, ця історична особа не мала можливості терапії…

Моє захоплення історією Оля трактувала як «інтелектуалізацію» внутрішнього конфлікту, мовляв, я ховаюся в розумі, щоб не відчути чогось сильного і ганебного. Чого саме, так і не сказала.

Був липень, здається, коли я зважилася на відчайдушний крок — поїхати у Волинську область, щоб відвідати затурцівський маєток Липинських. Тоді я вже більш-менш спокійно почувалася на вулиці, підлогу в квартирі мила раз на тиждень, як всі нормальні люди. Але громадський транспорт усе ще лякав, тим паче, що подорож на Волинь зайняла би потягом (потягами, якщо бути точнішою) цілий день. Тому я вирішила їхати попутною автівкою, подумала, що з живою людиною буде спокійніше і надійніше. І швидше, звісно. Написала якомусь водієві на інтернет-сервісі «Блаблакар» — він їхав до Луцька і після мого повідомлення відразу передзвонив: «Без проблем, місце є, виїзд завтра о шостій ранку». Я спакувала рюкзак і просиділа на канапі цілу ніч — спати однаково не могла. Рівно о зазначеній годині чекала на перехресті під домом. Світало. Чорне авто під’їхало через хвилину.