Забуття - Страница 39

К оглавлению

39

Під час Східно-Прусської кампанії 2-га російська армія зазнала нищівної поразки, генерал Самсонов наклав на себе руки, а сотні тисяч солдат загинули чи потрапили в полон. Недобитки потопилися, намагаючись убрід переплисти Мазурські озера. Поранений Липинський, опинившись у холодній воді, схопився за гриву чийогось коня і таким чином зміг дістатися до протилежного берега. Кінь натомість так і не доплив.

Лежачи потім у госпіталі, Липинський мовчав і тримав очі заплющеними, тільки кашляв і витирав власну кров на підборідді. Лікарі діагностували, крім критичного переохолодження, нервовий розлад і відправили доліковуватися в глибокий тил. Там, у Полтаві, Липинський ще більше почав стерегтися людей, бо те, що він бачив, дивлячись на них, його жахало.

Кожен зустрічний відтепер мав замість двох лишень одне око — прямо посередині, на переніссі. Так ввижалося Липинському. Скрізь він бачив однооких чоловіків і жінок, навіть дітей. Людський світ став світом циклопів. «Я збожеволів, — думав Липинський, — не переживу цю війну. І слава Богу».

XIII
0000
Силачка Соня

Мій третій і останній золотоволосий чоловік саме зустрічався з товаришем, щоб запросити його бути свідком на нашому весіллі. Я залишилася в квартирі сама і підготувала відро з гарячою водою. Мити підлоги мене привчила баба Соня, та, яку рідний батько залишив на сходах «дєтдому», щоб самому вмерти від голоду в заводській сторожці. Баба казала, що в митті підлог головне — не залишати брудних розводів. «Коли я бачу, — казала вона, — як деякі ґаздині думають, що миють, а насправді тільки розвозять по підлозі болото знадвору, то мене аж шляк трафляє». Треба мити двічі, перший раз ганчірку сильно не викручувати, щоб з неї навіть трохи текло, другий раз — начисто, добре викрутити. Якщо помиєш тільки раз — вважай, даремно потратився, підлога буде такою ж брудною, як і раніше. Потім треба лишити вхідні двері відкритими, а краще зробити протяг, відкривши ще й вікно, щоб підлога швидко сохла. Не ходити по помитому. Якщо дуже треба, то роззутися.

Свою теорію баба шліфувала й удосконалювала десятиліттями, працюючи прибиральницею у музичній школі, тій, що прилягала до костьолу і колись була католицьким монастирем. Баба вирушала на роботу, коли вже починало темніти. У дальніх келіях ще займалися сольфеджіо, хтось десь невміло клацав на фортепіано чи витискав зі скрипки останні сльози, а баба хвацько виносила зі службового приміщення гігантське відро з водою і величезну швабру з триметровим держаком — та швабра більше нагадувала готовий до розп’яття хрест. Тягнучи хрест на плечах, баба переходила з одного корпусу музичної школи в інший. Мила до півночі, а потім відчиняла вікна і чекала, доки висохне.

Я теж відчинила вікно. Була холодна середина березня. Моє життя налагоджувалося, я видала перший роман, який став популярнішим за оповідання, переїхала з Києва назад у провінцію, батьки прийняли новину відносно спокійно, тільки мама спересердя сказала: «Знаєш, я тебе ніколи не розуміла».

Баба Соня була її мамою. Вони обидві відрізнялися лише кількістю зморщок на обличчі і поставою. Мама — висока і струнка, тоді як баба Соня з кожним роком все більше схилялася до землі, ніби хотіла щось звідти підняти, але не могла знайти. Її вміння нахилятися взагалі віддавна мене чудувало. Коли, наприклад, настав час вибирати цибулю на крихітному приміському городику, який мама отримала в останній рік існування Радянського Союзу і втратила на першому році незалежності, баба Соня зголосилася добровольцем і взяла мене з собою, щоб «привчати до роботи з юних літ». На тому городику ще росли огірки, кабачки й один великий гарбуз, який потім хтось украв. Баба Соня посадила мене поруч, а сама вправно схилилася над цибулею з невеличкою сапкою в руках, коліна при цьому не згинала, тільки розставила ноги трохи більше, ніж на ширину плечей. Схожа поза в йозі називається Прасаріта Пада Уттанасана. Пізніше, маючи потребу схилитися, я завжди бачила перед собою свою бабу і цибулю в її великих шорстких долонях. Іноді картинка в уяві розмивалася і я більше не була впевнена, чи бачу бабу, чи маму. Я третя в ряду. Така ж висока і струнка, як друга і якою колись була перша.

Ця подібність тривожила. Навряд чи я почувалася в ній щасливою. Коли я спекла свої перші пампушки зі сливовим повидлом і принесла батькам на пробу, баба Соня, яка тоді вже жила в них, мовчки проковтнула один, а мама покрутила в руках, натисла пальцем, перевіряючи пишність, і відклала назад на тарілку зі словами, що скуштує пізніше, бо тепер не голодна. Вона ніколи б не зізналася, що мої пампушки, хоч я ніколи спеціально не вчилася їх смажити, вийшли точнісінько такими ж, як її чи баби Соні. У всіх нас був один спільний пампушковий ген. А також один спільний предок, який залишив доньку на сходах «дєтдому».

Я часто чула цю історію, в яку, може, й не варто було вірити до кінця, бо баба Соня за моїми підрахунками мала три-чотири роки, коли це сталося. Я зі своїх трьох не пам’ятаю майже нічого.

Отже, батько підвів маленьку Соню до сходів інтернату і звелів чекати тут, а він збігає за пампушками з повидлом. Соня чекала кілька годин, не ворушачись, сиділа тихо, як мишка, так що суворі працівниці закладу не відразу її помітили. «Йди всередину», — нарешті гукнула одна, але баба Соня закивала головою, мовляв, чекає на тата, вони мають принести пампушки з повидлом. Працівниці не витримали і почали затягати Соню в інтернат, бо вже смеркало, а та пручалася і щосили верещала:

— Пустіть мене, тато от-от прийдуть з пампушками!

39