Забуття - Страница 38

— А що ви тут забули, хлопці?

«Хлопці», очевидно, не могли відповісти, тільки мугикнули щось неясне, благальне. Липинський підвівся з ліжка, накинув халат і тихо підкрався до дверей, дорогою все-таки прихопивши з кухні ножа. Голос знову заговорив:

— Передайте своїм, що цей пан має цілодобову охорону. Ще раз хтось поткнеться — залишиться без голови. Зрозуміли мене, хлопці?

— Зрозуміли, — і помилувані «хлопці» чимдуж кинулися навтьоки. Липинський добре чув, як віддаляються їхні кроки. Тоді лишень наважився відчинити двері.

На порозі стояв старий сивий дід з густою закучерявілою бородою. Дід широко усміхався Липинському, стискаючи в руках старенький багнет.

— Негідники потурбували вас, дорогий пане? Ви вибачте, що ми такі негостинні. Багато голоти розвелося навкруги. Дуків дуже тепер не люблять.

Борода у діда росла не донизу, як то зазвичай буває, а стирчала навсібіч, збільшуючи голову на невеликому тілі у кілька разів. Таким дід був схожий на білогривого лева.

— Мені прозиваються Занудою. Звати Левко. Якщо хочете, можу вам допомогти в охороні маєтку. Тепер без охорони нікуди. І ніж не допоможе.

Липинський спам’ятався і сховав виставленого вперед ножа до кишені. Голос потрохи повертався до нього.

— Дякую, пане… Занудо.

Дід засміявся.

— Та який я пан. Селянин з діда-прадіда. Працюю коло землі і як вмру, в землю піду.

— Я так само.

— То, значить, обидва ми хлібороби.

Діти несподіваного рятівника повиростали, жінка вмерла кілька років тому, тож Липинський запропонував дідові оселитися в нього. Той погодився. Прилаштувався на кухні. Вдень головував над робітниками, а вночі стеріг сон господаря з багнетом у руках.

— Сам Бог послав мені вас, — тішився Липинський.

— Ну, може, не сам Бог, а всього лиш дядько, але точно не без Божої на те волі. Коли приїдуть пані з донькою?

— Умовилися десь після Різдва.

— То треба поспішати, щоб до їхнього приїзду все було готове.

Неграмотний Левко Зануда найбільше любив сидіти в бібліотеці Липинського і здмухувати пилюку зі старих фоліантів. Коли господар дому працював, він наказував робітникам поводитися тихіше, щоб не тривожити хід дорогоцінних думок.

— То людина вчена, — казав, — таких треба шанувати. Якраз пише статтю про шістсотрічну боротьбу українського народу за свою свободу!

Статтю замовив Липинському його давній товариш Андрій Жук. Разом вони планували видавати у Львові часопис «Вільна Україна», але так і не змогли дійти згоди щодо ідеологічної стратегії: Жук був соціалістом, Липинський — переконаним самостійником, решта учасників проекту — полонофілами. Стаття переросла у фундаментальну політичну історію України.

Довгими осінніми вечорами Липинський те й робив, що ділився з охоронцем своїми міркуваннями і сумнівами, читав уголос написане за день. Зануда уважно слухав і навіть висловлював зауваження. Носив Липинському листи з поштової станції — жоден з них не був від Казимири. Минуло католицьке Різдво, минув Сильвестр, минуло Водохреща, а вістей від дружини все на надходило.

— Затримується пані у Кракові, — зауважив дід, коли прийшла весна. Здоров’я Липинського знову зіпсувалося. — Дім добудували, а пані не приїхала.

— Вона вже не приїде, — відповів Липинський, тієї миті сам чи не вперше ясно це усвідомивши.

Він лежав з гарячкою в постелі, і раз на день дружина Рокицького Генриха з’являлася, щоб нагодувати хворого.

— Вона не приїде, — казав і їй Липинський. — Казимира не допустить, щоб донька росла в Україні. Хоче виховати її такою самою непримиренною краков’янкою. Казимира ніколи мене не розуміла. Шлюб з нею був помилкою. Вона вже не приїде.

— Може, ще все налагодиться, — пробувала заспокоїти його Генриха.

— Немає чому налагоджуватися. Моє життя скінчене. Маєток побудував для себе самого. Не маєток, а ціла труна. Ще поки лежу, а скоро вмру. Навіть не буде кому забити віко.

— Смерті без часу не буває, — вклинився Левко Зануда. Липинський мовчки відвернувся до стіни. Першу власну сівбу, до якої так готувався, він повністю переклав на дядькові плечі, лише раз вибрався в поле на конях, тоді, коли зацвів степ.

Важкий смуток поглинув Липинського, проковтнув з усім, що він мав найдорожчого. Робота остаточно втратила сенс, майбутнє перестало існувати, бринів лише безкінечний, сповнений нуртуючої самотності, день, який тягнувся повільно, ніби слимак по мертвому тілу. Білі тумани знову накрили його, Липинський не бачив на крок вперед, просувався навпомацки, хоча був упевнений, що там, куди він йде, нічого доброго ждати не варто. Випалене серце, випалена земля. Безпомічний вдих-видих, вдих-видих.

Перша світова війна, хоч як Липинський її не хотів, таки вибухнула в липні, ставши останньою краплею в чаші його особистої катастрофи. Нова медкомісія цього разу визнала прапорщика запасу придатним до війська і скерувала в 4-й драгунський полк 2-ї армії генерала Самсонова, що квартирувався в Білостоку, на самому прусському кордоні. Липинський мав певність, що загине в першому ж бою. Дорогою на службу він написав прощальні листи близьким знайомим, в яких просив вибачити за минулу категоричність і передавав найщиріші вітання всім, кому написати не встиг.

«Почуваю себе краплиною великого потоку, — говорилося у листі до Єфремова, кореспондента вже закритої газети «Рада», — іду разом з міліонами синів нашого народу і вірю, що кров наша не пропаде марно. З цієї крові виросте краща доля для України, інакше пережити страшний кошмар, що робиться тепер, не було б у людській силі».