Забуття - Страница 22

К оглавлению

22

Поруч курив незнайомець.

— Важке прощання? — спитав він.

— Та ні, — відповіла я. — В житті були й важчі.

Незнайомець приглянувся.

— Це не ви часом написали ту книжку? З такою яскраво-жовтою обкладинкою? — і він вимовив назву.

Я знічено кивнула. Мені соромно чути назви своїх книжок із чужих уст, вони здаються такими інфантильними.

— Я був на презентації, сидів у першому ряду.

— Вибачте, але я не прига…

— Ви читали уривок про те, як дівчина не могла спати через гуркіт у сусідів згори, а коли нарешті пішла жалітися, то виявила в порожній квартирі сімейство білок. Ті спокійненько лущили собі горіхи. Я сміявся.

— Ви пам’ятаєте такі деталі?

— О, я нічого не забуваю.

Потяг обережно переїжджав Дністер. Я загасила сигарету:

— Дівчина не могла спати не через білок.

— Я здогадався. Мені було її шкода. Вона була особлива.

— Всі думають, що вони особливі, а насправді — такі ж звичайні, як і решта.

— Неправда. Ви особливі. Я ваш фанат.

І незнайомець щиро звернув на мене очі — голубі, як небо в морозний лютневий день.

— Ви знаєте, куди впадає Дністер? — запитав він.

Я розгубилася. В ту мить я не знала, чи знаю.

VIII
1907
Спадок Рокицького

Вдих-видих. Влітку 1907 року Липинський впав з коня і кілька хвилин не дихав. Він брав участь у перегонах, які на його честь влаштував дядько, заможний польський поміщик Адам Рокицький з-під Умані. Таким чином той представляв громаді спадкоємця. Своїх дітей Рокицький не мав. На перегони з’їхалася вся місцева знать більшого чи меншого калібру. Казимира, яка тоді вперше відвідала Україну, сиділа на лавах для глядачів, іноді перекидаючись одним-двома словами з дружиною дядька, тихою, тендітною спольщеною німкою Генрихою Генрихівною. Коли Липинський впав, Казимира зойкнула і заплющила очі. Рокицький заревів, як бик, і кинувся з трибун на бігову доріжку, щоб відтягнути тіло, хоча перегони не зупинили, й інші коні могли його зачепити.

Липинський всім сказав, що не пам’ятає тих кількох хвилин, які не дихав, мовляв, був не при тямі, але насправді все дуже добре тямив і пам’ятав. Ті кілька хвилин тривали вічно. Легені завмерли, немовби біль, що переповнював Липинського останні місяці, ще дозволяв їм нормально працювати, але більше вже просто не влізало. Дядько даремно трусив його і гупав кулаком у груди, намагаючись видушити хоч якісь ознаки життя. Казимира стала ногами на лаву і перелякано спостерігала. Генриха схлипувала. Лікар уже біг зі своєю валізкою до потерпілого. Сонце світило так яскраво, що Липинський мимоволі примружився, аби могти розпізнати в суцільному потоці світла окремі промені. Вони пронизували його, ніби стріли. Стало так тихо, що він чув повільну течію Гірського Тікича і характерний шум двох дядькових водяних млинів неподалік. Шелестіли абрикосові дерева, у вологих затінках неторканих лугових трав достигали суниці, і Липинський вловлював їхній скрадливий вишуканий запах. У стайнях іржали породисті скакуни, яких дядько сам селекціонував, а в його великому двоповерховому будинку мовчазно висіли на стінах незліченні картини і малюнки коней — дорогоцінна дядькова колекція. Він мав пунктик на конях. Жеребці Рокицького обганяли будь-який найновіший потяг, а відстань від маєтку до уманського двірця — повних шістдесят кілометрів — долали менше, ніж за годину. «Це все буде твоє», — сказав дядько Липинському, коли той ще тільки від’їжджав до Кракова на науку. Своїх служників Адам Рокицький примушував перевдягатися в козацькі строї, у вишиті сорочки і яскраві шаровари («Треба поважати місцеві традиції!»), сам навіть у найспекотнішу погоду накидав на плечі повстяну бурку, запрягав шарабан і в такому складі й вигляді щовівторка виїжджав на ярмарок у Звенигородку, а щочетверга — до Жашкова.

— Не дихає, — закивав головою лікар. — Сильно пошкодив грудину.

Липинський добре чув ці слова, але ще краще, знову і знову, він чув слова Казимири, сказані того ж дня кількома годинами раніше. Вони якраз прогулювалися околицями. Казимира трималася в сідлі невпевнено і мало поділяла чоловіків захват. «Не ображайся, але трави під Краковом пахнуть точнісінько так само». Через навалу кусючих мух прогулянку довелося закінчити передчасно. «Я не ображаюся».

Липинський був добрим наїзником. Його довге худе тіло досягало на коні ідеального силуету, сутулість кудись безслідно зникала, ще дещо юне обличчя ставало мужнім і зосередженим, а очі примружувалися, як у яструба, який на льоту вишукує крихітну полівку. Коні слухалися Липинського, немов собаки. Напередодні дядько півжартома кинув, що перемога у перегонах не обов’язкова, звичайно, але він дуже на неї сподівається. Перемога означала б для Липинського вільне входження до товариства дорослих чоловіків, що його остаточно підтвердить народження спадкоємця.

Липинський розповів про це Казимирі, одягаючи жокейський мундир:

— Всі довкола запитують одне і те ж: коли чекати поповнення в родині?

— І що ти відповідаєш?

— Нічого. Не хочу псувати дядькові прийом, інакше мусив би вдатися до грубощів.

Казимира теж одягалася. На ліжку лежала підготовлена служницями легка кремова сукня. Сама Казимира ще крутилася перед дзеркалом у спідній білизні. Липинський краєм ока за нею спостерігав. У такі миті він переконувався, якими сильними були його почуття до цієї жінки.

Він боязко обійняв її, і Казимира різко відскочила.

— Вацлаве, ти постійно наголошуєш, що не поспішаєш з дітьми, але кожен твій вчинок говорить про протилежне. Я не готова зараз стати матір’ю, але тобі байдуже до моїх почуттів!

22