Забуття - Страница 21

Увечері я напихалася заспокійливими, готуючись до чергової важкої ночі, протягом якої я писала свої оповідання, плакала, дрімала, мріяла, плакала, врешті повторювала: «Ще трохи — і почне світати». А коли бралося світати, я вкладалася в ліжко, щоб уже за кілька годин починати увесь цикл мук спочатку.

Можливо, людині просто необхідно один раз належно постраждати? Відмордуватися, щоб визначити розмір душі? XS, S, М, XL? Моя була якась безрозмірна.

Місцевий видавець погодився видати оповідання окремою книжкою. Я мала б радіти, але насправді нічого не відчувала. Наполягла тільки, щоб презентацію провели у кнайпі, де ми колись зустрічалися.

Людей зібралося доволі багато, бо тоді книжки виходили не так часто.

Кіптява…

Я пам’ятаю лишень, що сиділа перед усміхненою публікою і безперервно жартувала, мнучи в руках гарненько видану книжечку. Вона була яскраво-жовта. Дерев’яний стілець піді мною порипував. Публіка заходилася благодушним реготом, мовляв, подивіться, яка мила, жартує, молодеча енергія б’є фонтаном, пише щось у такі важкі часи, не западає духом, як це мило. Лиця присутніх розповзлися в одну суцільну пляму. Я читала уривки оповідань, і ніхто нічого не розумів.

— Ви ж нічого не розумієте, — сказала я, і пляма вибухнула реготом. Ще й самоіронічна, дійсно мило!

Серед присутніх пульсувало одне — його — лице. Він прийшов із запізненням, тому мусив стояти біля дверей, зіщулившись і притулившись до одвірка. Коли інші реготали, він тільки ледь усміхався, мабуть, щоб занадто не вирізнятися на загальному тлі. Коли презентація закінчилася, він першим непомітно зник, так що я не була певна, чи ця несподівана з’ява мені взагалі не примарилася.

Додому я поверталася пізно вночі останнім тролейбусом. На зупинці вже під батьківським будинком звернула увагу на одиноку нерухому постать, яка по-буддиському сиділа на бетонній брилі і витріщалась на повний місяць. Багряний диск, як дамоклів меч, нависав над дачним масивом по той бік дороги.

— Смішна презентація вийшла, — мовила постать, а я завмерла від внутрішнього трепету.

— Що ви тут робите? Звідки ви знаєте, де я живу?

— Знайшов в особовій справі. Хотів привітати з книжкою.

Йому заплітався язик, було зрозуміло, що він страшенно п’яний. Я підійшла ближче. Він хотів підвестися, але мало не перекинувся, я сказала якомога суворішим тоном:

— Ви п’яні.

— Ходи сюди.

Немов слухняна лялька, я підійшла зовсім впритул, у носі лоскотало від запаху коньяку, який він, очевидно, цілий вечір цмулив десь неподалік. Місяць грізно багровів над нашими головами.

Навколо не було ні душі, тільки купка пияків товклася на сходах нічного магазину десь метрів за п’ятдесят. Він приречено обійняв мене і почав обмацувати, немов сліпий. Я не пручалася. Він цілував мене, і я теж почувалася захмелілою.

— Будь моєю, — шепнув він, — виходь за мене заміж.

Я миттю протверезіла.

— Як я можу вийти за вас заміж, якщо ви вже одружені?

— Одружений? — він знову ледь не перекинувся на бетонній брилі, яка, до речі, невідомо чому й досі лежить на тій тролейбусній зупинці. — А й справді! Я вже одружений.

Я не розуміла, чи він справді забув про свій сімейний статус, чи юродствує, доведений до відчаю.

— І вона гарна, — продовжила я.

— Вона дуже гарна.

— Але мені однаково.

Він на якусь мить завмер, обдумуючи мої слова, а тоді заходився ще відчайдушніше обіймати і цілувати. Готовність переступити межі принесла обом нам неймовірне полегшення.

Пам’ятаю, місяць був так близько і так низько, що хотілося відштовхнути його рукою вбік, прикрити фіранкою, щоб не заважав розкошувати у заслужено вистражданій темряві. Я бачила кожну найдрібнішу рисочку обличчя навпроти. Його п’яні шепотіння звучали, як одкровення, світле волосся горіло, ніби золоте руно на плечах античних героїв.

Але він не був героєм. І я теж. У моїй першій справжній історії кохання головні дійові особи стали радше антигероями, дріб’язковими боягузами і брехунами, які любов’ю були готові виправдати будь-яку жорстокість. Героїнею виявилася вона — жінка, що мимоволі, стоячи на своєму місці, раптом опинилася під прицільним вогнем на полі запеклого бою і не втікала, хоч мала найменше шансів на перемогу.

Я побачила її невдовзі по тому: вона зайшла провідати чоловіка на роботі. Дещо сутула, надміру худа, великий ніс із горбинкою випинався на блідо-сірому обличчі. Таке ж, як і в нього, світле волосся. Голова опущена і смиренно схилена набік, як в непогрішної Мадонни. Вони попрощалися на сходах, і Мадонна рушила Університетською вулицею в бік центральної площі. Я деякий час безвольно тюпала слідом, усередині в мені все гуло, щоки палали, ноги підкошувалися. Врешті я наздогнала її й перегородила шлях.

— Ти Валентина, так?

Вона кивнула:

— А ти?

Я мовчала, тільки важко дихала.

— Я знаю, хто ти, — сказала вона першою. — Інакше собі тебе уявляла.

— І яка я?

— Ти гарна.

Вона взяла мене попід руку, і ми удвох повільно рушили далі. Збоку можна було подумати, що ми найкращі подруги. Ніхто раніше не казав мені, що я гарна.

Потому було ще багато всього: наші душевні розмови і запеклі сварки; ця її нісенітниця: «Я люблю кожного, хто любить мого чоловіка»; ця моя нісенітниця: «Не можна розбити те, що не розбивається»; ревнощі, біль, спроби суїциду з обох сторін, осуд рідних і знайомих, ненависть, нарешті — втома і повільне збайдужіння. Увесь шлях від зародження почуттів до повного відчуження зайняв кілька виснажливих років. Золотоволосий чоловік так і не став моїм. Він також не залишився її. Подробиць я майже не пам’ятаю, тільки поодинокі їх обривки: багряний місяць угорі, дамба за містом, де я любила гуляти, повінь, і як він ніс мене через воду на руках, хатина в горах, ми збігали вниз, узявшись за руки, і власник гукав нам услід: «Агов, хлопе, ти забув штани!», — а далі потяг, стурбовано-прощальні батьки пліч-о-пліч на пероні, я помахала їм із вікна, щоб вони йшли геть, але вони не пішли. Потяг важко рушив. Я курила в тамбурі, і сигаретний дим, як овеча вовна, щільно застилав простір навколо.