Забуття - Страница 16

На чоло впали перші краплі холодного дощу. Липинський розгублено глянув у захмарене небо, щоб той, хто там засів, терміново порадив, що робити далі: прожогом тікати геть чи залишатися, ризикуючи життям. Казимира весело засміялась. Вона була не сама, а з двома подругами. Одягнена у просту приталену донизу сукню і зелене англійське драпове пальто. Навколо шиї — песцевий комір. Сама — як лисиця.

— На жаль, пане Липинський, ми нічим вам не допоможемо, бо маємо одну парасолю на трьох. Але якщо хочете, можете супроводити нас до міста. З нами так цікаво, що ви не помітите, як промокнете до нитки.

Всі троє знову засміялися. Казимира неквапом рушила вперед, даючи Липинському кілька секунд на роздуми. Його тіло прийняло рішення швидше, ніж він встиг отямитися, і слухняно поволоклося слідом.

«Невже таки так?»

А вголос він сказав:

— Чим я завдячую такій несподіваній переміні? Пригадую, останнього разу під час нашої зустрічі панночка Шумінська більше нагадувала роздражнену пантеру, загнану в божі хороми.

— Мушу зізнатися, пане Липинський, ваші грубі слова в церкві не залишили мене байдужою. Спершу я дійсно дуже злилася, але тепер, коли злість минула, мені кортить ближче з вами познайомитися. Ви справляєте враження людини прямої і чесної. Я дуже ціную ці дві якості, навіть якщо вони належать моєму ворогові.

Пронизливий вітер з дощем нещадно сік його обличчя, але Липинський справді нічого не помічав. Казимира щебетала за крок від нього так приязно, ніби цілого року ворожнечі між ними взагалі не було. Ніби вони щойно познайомилися, і Казимира ніколи не ганьбила Липинського перед півтисячею свідків, ніколи не насміхалася з нього, не проходила стільки разів повз, не задирала носик, не прострелювала зеленими очиськами.

— Своєї позиції щодо українського питання я не змінив, дорога панночко.

— Називайте мене Казимирою.

— А ви мене — В’ячеславом.

— Як?

Вона знову засміялася. Одинокі лебеді під мостиком через Рудаву насторожено засичали.

— Хіба вас не Вацлав звати?

— Польською — Вацлав, українською — В’ячеслав.

— Поки ми на польській землі, пане Липинський, я буду називати вас Вацлавом і не інакше.

Липинський промовчав. Ім’я — це найменше, чим він того вечора пожертвував.

Наступної неділі його було запрошено до Шумінських на пообідній чай. Матір Казимири увесь час похмуро сиділа у вітальні і в розмову не втручалася, лише спитала, чи Липинський бува не винахідник, бо серед винахідників дуже багато авантюристів.

— Моя мрія — працювати коло землі, вельмишановна пані, — відповів він. — Зараз я закінчую агрономічні студії і ще маю намір відслухати лекції з філософії та соціології. Соціологія — наука нова, але дуже перспективна. По завершенні навчання я повернуся в Росію. Там у мене спадок — хутір мого дядька Адама Рокицького, недалеко від Умані, може, Ви знаєте.

— Не знаю, — буркнула пані Шумінська, але ворожість зникла з її обличчя, лишилося тільки незадоволення. — Ви читали, яка трагедія сталася у Сан-Франциско? Який землетрус? Скільки будинків повалило! Тисячі людей загинуло! Подумати тільки! Ось що треба вчити: як рятувати міста від такого жахіття, а не філософію. Треба дивитися в майбутнє, молодий чоловіче.

У жіночому королівстві Шумінських не любили випадкових гостей. Взагалі ніяких гостей не любили. Якби в нутрі Липинського якраз не відбувався материковий розлом, значно потужніший за всі землетруси планети разом узяті, він би не витримав тут довше, ніж півхвилини.

В епіцентрі стихії йому усміхалася Казимира. Весела, дотепна, розумна. Вона явно фліртувала, але так, як це роблять жінки, щоб вирахувати площу чоловічого почуття й об’єм гонору, від якого нещасний готовий заради свого почуття відмовитися. Ще кілька місяців тому Липинський з легкістю віддав би душу, аби тільки вона глянула в його бік. Тепер же, ошелешений несподіваним даром, він просто розгублено спостерігав, як незнайомець у його тілі без найменшого опору здавався на милість завойовниці. Слово за словом, сміх за сміхом, дотеп за дотепом Казимира блискавично займала його неприступні фортеці, сміливо ступаючи на порослі хащами землі. Блаженний туман не розвіявся, а навпаки загус так, що Липинський відчував його млосне тепло на своїй шкірі. Очі, які все одно нічого не бачили, заплющувалися у благій знемозі, і деколи його охоплював страх, що, можливо, він снить і це все — лишень підступний сон розуму, який, не отримавши бажане від реальності, виснив собі жінку, страшенно схожу на Казимиру і майже таку саму живу, як вона.

Відтепер вони часто прогулювалися на Блонях удвох. Навколо буяла весна, хоча рвучкий вітер ще подекуди заносив холодом, нагадуючи, що всі переміни — відносні, а минуле ніколи остаточно не зникає і повернеться, коли його чекаєш найменше. Рудава вийшла з берегів і луг подекуди перетворився на непролазні мочарі. Звичні тумани розсіялися під урочисте ревіння худоби, вперше вигнаної сюди після довгої зимівлі пастися.

Гостре Казимирине личко прикрашали русяві завитки, які вона дбайливо накручувала перед відходом до сну, а високий білий комірець із дрібним мереживом подовжував її і без того довгу, як у краківських лебедів, шию. Вона не була особливо вродливою, але Липинському здавалася найкрасивішою з усіх. Що він хотів понад усе: обійняти її і так тримати в обіймах до останнього подиху. Залагоджувати побутові справи, кудись ходити, вчитися, хворіти, бувати засмученим чи втомленим, зустрічатися з однодумцями і все це — тримаючи її в обіймах. Казимира стала дном його душі. Нове почуття наповнювало його в’язким солодом, і Липинський беззастережно прийняв його за щастя.