Забуття - Страница 15

К оглавлению

15

Липинський не мав потреби вслухатися в її слова, він знав, на що Казимира була здатна.

— Чому ж ви тепер, пане Липинський, прийшли до католицького храму? Ідіть моліться Богові православних холопів.

Її обличчя, таке жорстке і безжальне, видалося йому найріднішим у цілому світі, різке і гостре — найлагіднішим і найпривабливішим з усіх облич. Липинський похитнувся, на мить втративши рівновагу. Він розумів, що ще один крок — і буде перейдено межу, за якою всяка любов між ними стане неможливою. Казимира вже зробила цей крок, тепер справа залишалася за Липинським. Він шепнув, не обороняючись:

— Панночка Шумінська забули, що Бог у всіх один.

Навколо уже зібрався натовп роззявлених ротів — холоднокровних статистів, які мали засвідчити довгоочікувану страту каторжника.

— Аж ніяк, пане Липинський! Про одного Бога говорять ті, які не вірять у жодного! А про особливості вашої віри ми вже почули на весняних відчитах в університеті.

— І що такого безбожного я там сказав? Що кожен народ, зокрема й український, буде боротися за право самовизначення? Як він це вже неодноразово робив у минулому. Хіба не це я сказав?

— Український народ не має ніякого минулого, бо самого народу такого немає. А ви, пане Липинський, зараз свідомо чи несвідомо підіграєте ворогам польської держави.

— Нагадаю вам, панночко, що польської держави так само немає, як і українського народу.

Казимира фиркнула, тоді як Липинський перебував у дивному, мало не паралітичному спокої. Цей спокій розливався тілом, вимагаючи завершення поєдинку і повного звільнення, навіть якщо воно коштуватиме частини цілого організму. Так лісові звірі рятуються із залізної пастки, відгризаючи собі придавлену лапу.

— Панночка Шумінська зараз свідомо чи несвідомо підіграє тим недалекоглядним польським патріотам, які, мріючи про велику Польщу, ігнорують стремління українців чи русинів, як ви їх звете, бути незалежними. Коли прийде пора, українці підуть проти поляків і заскочать їх зненацька, бо такі, як ви, люба панночко, безперервно товкмачать, що українського народу не існує. То хто з нас більший зрадник? Хто з нас більше шкодить Польщі: я — своєю правдою, чи ви — своєю брехнею?

Він випростався. Більше не відчував себе живим. Можна було посилати за священнослужителями, щоб відспівували, і один із них, місцевий ксьондз, насправді з’явився.

— Божий храм — не місце для подібних дискусій, — сказав він і миролюбним жестом випроводив усіх надвір. На виході вони — Липинський і Казимира — торкнулися одне одного плечима і сахнулися врізнобіч, немов ошпарені. За мить вона розчинилася в натовпі, й останнє, що Липинський бачив, — її здійняте вгору, гостре, ніби альпійський шпичак, підборіддя. Воно обіцяло ненавидіти його стільки, скільки стоятиме світ і навіть ще трохи після його падіння. Це був кінець. Липинський полегшено зітхнув і рушив у протилежний бік.

Опісля він вирішив навідатися до краківських повій і вже наступного дня зробив це з невластивою для себе зловтіхою. В обіймах пишногрудої незнайомки Липинський змирився зі своєю втратою і більше не думав про Казимиру.

Але вона почала думати про нього.

VI
1906
Казимира

Зиму Липинський провів у легкому блаженному тумані. Ні про що не думав, нічого не відчував, механічно перечитав усе, що знаходив із соціології: ця зовсім нова і не всіма визнана наука раптом надзвичайно привернула його увагу. Мало не кожного вечора прогулювався на Блонях — луг вкривався туманом, густим і пишним, наче овеча вовна, так що Липинський бачив не далі ніж на крок перед собою. З туману час до часу вигулькували незнайомі люди — такі самі безцільні блукачі, як і він. Треба було дуже обережно ступати й іноді різко зупинятися, щоб не вдаритися з ними чолом. Липинський йшов далі, аж на Олеандри, за Краків, переходив місток через річку Рудаву — на темній воді манячили одинокі лебеді, які чомусь усе частіше залишалися тут на зимівлю.

Липинський почувався захищеним у цих туманах: у них безслідно розчинялася туга за недосяжним.

У Росії почалися криваві зачистки. Могли розстріляти за підозру у зв’язках із заколотниками. Царський указ про демократичні свободи і запровадження Думи на тлі жорсткої реакції втратив своє вікопомне значення. Четвертий номер першої української газети «Хлібороб», що її в Лубнах почав був видавати Микола Шемет, вилучили з продажу, а п’ятий номер цензура взагалі не допустила до друку. Замість новорічної листівки Шемет надіслав Липинському короткого листа, в якому попросив деякий час йому не писати, бо листи із закордону компрометували. Закінчив фразою: «Якби ти тільки знав, дорогий В’ячеславе, як часто я тепер про тебе згадую».

Був квітень. Весна все ніяк не наставала, хоч останні тижні світило сонце. Чорні й неживі дерева стирчали з перемерзлої землі, тільки легковірна трава де-не-де позацвітала крихітними маргаритками. Ніщо не віщувало біди. Липинський ішов Блонями неквапом, весь у чорному.

— За такої погоди варто носити з собою парасолю, — жіночий голос пролунав зовсім неподалік і несподівано вивів його із задуми. Липинський відразу здогадався, кому той голос належить, такий дзвінкий і різкий одночасно. Холоднокровно підвів погляд:

— Панночка Шумінська? Ще не було такої погоди, яка би змусила мене носити парасолю. До цього виду розкоші маю чомусь особливу неприязнь.

— То, значить, мокніть тепер, — вона стояла перед Липинським, і її худе лице вперше випромінювало щось інше, ніж ненависть. Що це було? Задерикуватість? Виклик? Грайливий шал? Давній біль заворушився в ньому, ніби триголовий змій, якого у виснажливому бою тільки приспали, але не придушили цілковито.

15