Забуття - Страница 53

К оглавлению

53

— Весь день проспиш, — вигукував він при цьому, а Бомчик, попоївши печених коржиків на кислому молоці, сидів під горіхом, курив і підсміювався:

— Йой, не вимахуй тою палицею, бо мені в голові сі круте! Огій!

Батько мав нездоланну потребу вміти себе захистити. Бомчик такої потреби не мав, хоча саме йому випадала нагода взятися за зброю. Проте свій справжній бій він програв, навіть його не розпочавши.

Коли Бомчик повернувся з Челябінська, в Ліску, де ми пізніше пасли корови, в імпровізованій криївці ще ховалися кілька його побратимів-повстанців. Одночасно засновувався колгосп: у людей забирали землі й худобу, навіть дерев’яні стодоли (мене завжди цікавило, як можна забрати в людини стодолу і перетягнути з одного місця в інше неушкодженою, адже це не сірникова коробка? Через багато років люди ходили колгоспними маєтками і показували пальцем: «Це була моя стодола». — «А це моя»). Багатших вивозили вагонами в Сибір, інші просто зникали, і ніхто не питався, що з ними сталося.

Бомчик покірно віддав усе, що з нього вимагали, вдень вичищав колгоспні стайні, а вечорами і на вихідних будував навпроти старої батьківської хати власний дім для майбутньої родини.

Однієї ночі побратими прийшли просити їсти і щось убратися. Вони ледь чутно шепотіли йому знадвору, щоб приєднувався до них, що визвольна справа ще не вмерла, але Бомчик спав дуже міцно — накрився з головою курячою периною — і нічого не чув. Мені він пізніше казав:

— Горобці прилітали деколи під стрихов цвірінькати, але хто того співу дослухавсі, був нежилец.

Більше побратими не приходили. Бомчик до кінця був переконаний, що вчинив правильно. Між рабським існуванням і героїчною смертю він обрав перше, і тільки завдяки цьому вибору стала можливою я.

Сховок повстанців енкаведисти викрили на Зелені свята. Після короткої перестрілки, яку чули всі в селі, закривавлені тіла поскладали на возі біля молочарні і тримали на видноті два тижні — іншим на науку. Місцеві жінки, несучи перед світанком до молочарні ще тепле, щойно надоєне молоко, низько опускали голови і, затамувавши подих, швидко пробігали повз. Серед тих жінок була й майбутня Бомчикова дружина. Якби вона мала більше сміливості, якби зізналася, що на возі лежить її дядько, якби підійшла витерти йому кров з чола і заплющити очі — мене б не було.

Я — нащадок покори і страху смерті.

І на мене лягла ціна, яку було заплачено, щоб вижити. Набігли чималі відсотки за простроченими квитанціями. Я мусила потроху починати віддавати борги.

Їсти хотілося страшенно. Я вирахувала відстань до найближчого продуктового магазину — 500 метрів. Її можна було б подолати за лічені хвилини. Треба було вийти з квартири і з будинку, пройти під будинком по тротуару, тоді перетнути невелику дорогу і скверик з плодовими деревами (хто і навіщо садить у місті яблуньки і вишні?), а там уже й супермаркет: пірнути у прохолоду штучних іспанських томатів і заморожених курячих стегенець, купити хліба і вівсяного печива, купити макаронів і всього-всього і тією ж дорогою повернутися додому.

— Давай, ти зможеш, — казала я собі.

Вдяглася і вибігла з квартири. Потім з будинку. Навіть зробила кілька сміливих кроків по тротуару, аж доки серце не почало вистрибувати з «гнізда» і в голові не запаморочилося. Під ногами забовталося голубе небо. Я притулилася спиною до бетонної стіни і присіла на тротуар. Прикрила руками лице, щоб не бачити, як перехожі витріщаються в мій бік. Вдих-видих. Я голосно засміялася. Що я відчувала — це були сором і безсилля. Те, що ховалося й за Бомчиковим сміхом. Від чого втікав мій батько, роками практикуючи кунґ-фу. Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя.

Я вставала, проходила два кроки і знову присідала, тулячись до стіни, щоб перечекати напад нездоланного страху. Перший візит до магазину — 500 метрів — зайняв цілий день. У самому магазині я теж мусила кілька разів присідати. Зате накупила всього. Була середина серпня. Коли я нарешті повернулася додому, смеркало. Я їла і сміялась, їла і сміялась.

XVII
1922
Дні як сльози

«На гноїщах Європи ми, як черви, в’ємось», — написав поет Олесь (приватна адреса: І. бецірк, Зінґерштрассе, 1), якого українське громадянство знало тільки як поета Олеся, хоч він і називався по-інакшому. «Поет Олесь прибув днями до Відня», — урочисто повідомляли українські газети, ніби йшлося про якогось міністра чи генерала. Поет Олесь — зірка української літератури, і те, що він усе своє попереднє життя пропрацював на Дарницькій скотобійні, зовсім не псувало його репутації. Вдень серед м’яса і крові, надвечір — в елегантному білому костюмчику між друзями на прогулянці. Віршував переважно в імпресіоністичному стилі на любовно-патріотичні теми.

У Відні поет Олесь був серед ініціаторів створення Союзу українських журналістів і письменників, який своєю чергою ініціював організацію Українського Вільного Університету. На перший зимовий семестр до університету записалося більше семисот слухачів, з них сорок дві жінки. Крім того, поет Олесь видавав літературний часопис «На переломі». Найчастіше сидів у парламентській каварні.

— Ви чули? — сказав він Андрієві Жукові, чия дружина із Союзом жінок України заснувала у Відні на Йозефштрассе, 79 українську школу.

— Чули що? — Андрій Жук, невисокий жвавий чоловік, переконаний соціаліст і близький товариш Липинського, якого останньому так ніколи і не вдалося «розпереконати» в лівих ідеях. — Зараз так багато інформації, що чоловік почувається, як рак на леду. Не знає, кому вірити.

53