Забуття - Страница 51

— Ми вважаємо, — нарешті почала мама, — що тобі треба перестати грати якогось кіна і взятися за розум.

— Взятися за розум неможливо, — безтурботно відповідала я з повним ротом, не надаючи сказаному особливого значення. Але для мами це був сигнал розпочинати атаку.

— Ми про все знаємо! Знаємо, що ви більше не разом і ти тепер живеш сама. Але ти ж стала інвалідом! Не виходиш з дому! Скажи нам, — її голос став ніжним і турботливим, — що сталося? Ми допоможемо, тільки поговори з нами.

Батько не витримав і вийшов до вітальної кімнати. Він по змозі уникав високих емоційних вібрацій.

— Я сама не знаю, що зі мною, — сказала я мамі, але вона недовірливо відмахнулась рукою, мовляв, знаєш, знаєш, просто викаблучуєшся.

— В мене почалися такі приступи, ніби серце от-от вибухне або я просто задихнуся… Не знаю, як інакше пояснити.

— То піди до лікаря!

— Лікарка була тут, сказала, що я здорова.

— То значить ти здорова!

— Я не здорова.

Мама голосно видихнула своє безсилля.

— Ти натякаєш, що в тебе проблеми з головою?

Їй було соромно, я бачила.

— Не знаю. Можливо.

— Хочеш, я поговорю з Ніною (це мамина сусідка, працює медсестрою в обласній психіатрії). Може, вона порадить якісь добрі таблетки. Тепер усі п’ють якісь таблетки.

— Не треба.

— Якщо ми утримуємо тебе, то можемо дещо за тебе вирішити.

Я повернулася до вареників і голубців. Батько повернувся на кухню.

— Дивися, не їж так багато, бо станеш, як дід Бомчик.

Дід Бомчик, батьків батько, коли помирав, важив сто п’ятдесят кілограмів. Як на справжнього товстуна — не так і багато, але багато, як на діда Бомчика. Він замолоду був щупленький і невисокий, я ще бачила фотографії, на яких дід, худий як тріска, обіймає рябу корову, свою багатолітню улюбленицю. За цією коровою Бомчик доглядав, як за царівною, говорив з нею, доїв її, чесав хвіст і спеціальною щіткою — живіт і шию, чистив від засохлого гною литки, давав у великій мисці полизати сіль (не знаю навіщо), навіть грав їй на гармоніці, коли ніхто не бачив. Корова вмерла ще до мого народження, випадково об’ївшись мокрої конюшини. Бомчик пробував пробити їй шилом здутий шлунок, щоб випустити гази, але було запізно. І в шлунок Бомчик теж не потрапив. Довелося кликати різника, щоб докінчив справу. Коров’яча царівна пішла на м’ясні закрутки, і мій батько їв їх наступні півроку без найменших докорів сумління.

Бомчик відтоді мав ще багато різних корів, але більше ніколи з ними не фотографувався.

І почав стрімко набирати вагу.

Цей процес ніяк не був пов’язаний з коровами, просто я згадала його худим на тій одній-єдиній фотографії з легендарною Рябою. На ній дід був одягнутий у брезентовий пастуший плащ з капюшоном, бо йшов дощ. Надворі стояла пізня осінь — ця блаженна мить перед затяжною зимою, коли кожен наступний день на пасовиську може виявитися останнім, якщо за ніч випаде сніг. Тоді, в очікуванні неминучого снігу, корови пасуться найсумлінніше.

Я пам’ятаю, як одного разу засніжило з самого ранку, коли ми з дідом і коровами якраз були в полі. Корови поволі вкривалися білим серпанком, немов хребти далеких гір. В ущелинах коров’ячих хребтів снігу збиралося більше, але тварини спокійно паслися далі. Їхній спокій розливався всюди навкруги. Ми з Бомчиком сиділи на розкладних кріселках неподалік, накрившись однією спільною цератою з ромашками, якою ще донедавна був обгорнутий стіл у літній кухні, і насолоджувалися ідилією.

— А чого дід Бомчик став такий грубий? — несподівано спитала мама. Вона ніколи особливо Бомчика не любила, бо вважала його несерйозним. Дід справді часто кепкував з усіх і з неї також, кажучи, що «невістка — то є чужа кістка». Цієї фрази мама так ніколи свекрові й не вибачила.

— Бо він почав багато їсти, — сказав батько.

Але це було лише півправди.

Перед тим, як почати їсти, Бомчик багато сміявся.

Він сміявся так голосно, що іноді аж дзеленчали шибки у домі, який він збудував своїми руками у 50-х (того ж року в селі заснували колгосп). Коли Бомчик сміявся надворі, йому підвивали всі сусідські пси і голосніше, ніж звичайно, квоктали кури. Він не соромився широко роззявляти беззубий рот, коли сміявся: його пластмасові зуби тоді грілися у горнятку на підвіконні літньої кухні. Кухня з глиняною долівкою — її він теж збудував сам. На пофарбованому в голубий колір підвіконні ще цокав чудернацький червоний годинник, який показував чудернацький тутешній час. У різні пори року час відрізнявся від загальноприйнятого по-різному. Взимку я знала, що пів на дванадцяту насправді означає пів на другу. О літній четвертій по обіді, тобто насправді о п’ятій, дід Бомчик сміючись виганяв худобу (деколи в нього також були й кози, і навіть одна вівця), мені ж залишав на підвіконні кілька гривень на морозиво собі й на «Ватру» — йому. Чи тоді ще ходили купони, а «Ватру» вже вилучили з обігу і розпочалася ера «Прими» без фільтра?

Одне літо й одну зиму ми мешкали з ним удвох, і це були найвеселіші часи мого життя. Я сміялася разом із Бомчиком. Місцеві називали мене Бомчиковою.

Своє прізвисько дід отримав саме через смішки і небилиці, які він «бомкав» усюди, де міг. Здавалося, він ніколи не говорив правди, але, можливо, правди й не існувало. Свою недовіру до всього, що люди вважають правдивим, я успадкувала він нього.

— Ми заглянемо через тиждень, — сказали батьки, спакували порожні слоїки і попід ручку вийшли в коридор. Я завжди фіксувала, коли вони торкалися одне одного. Для мене ці доторки були ознакою ніжного почуття і радісної довіри, а також безпеки, бо їхню любов я трактувала як запоруку любові до себе. Були роки, втім, коли батьки зовсім перестали практикувати доторки, уникали навіть дивитися одне на одного.