Забуття - Страница 5

— Я до посланника Липинського, — повідомив Ципріянович, але портьє замахав головою. Пан посланник склав свої повноваження і зараз вибирається на нове помешкання. Взагалі, він дуже хворий, дайте йому нарешті спокій. Ципріянович розгубився, але йти не йшов, бо не мав куди. Портьє повторював одне і теж: дайте йому спокій, йдіть собі, тут немає на що чекати, внадилися, як мухи на стерво.

— А хто тепер посланник України? — спитав Ципріянович у розпачі.

Портьє вибухнув:

— Звідки мені знати, чоловіче добрий?! Знайшов кого питати!

Цієї миті до фойє спустився Липинський: гострі доглянуті вуса, акуратно зачесана чорна густа шевелюра, великі очі, неприродно живі, як для такого змарнілого тіла. Біля входу на Липинського чекав екіпаж, який мав відвезти його на лікування до санаторію. Фін Юлі давала розпорядження візникові.

— Пане Липинський, — гукнув його Ципріянович і перелякано замовк, бо не знав, що казати далі.

Липинський зупинився і питально глянув на Ципріяновича.

— Порадьте, куди мені йти, пане Липинський.

— А хто ви?

— Михайло Петрович Савур-Ципріянович.

— Я йому вже сказав, що тут нема на що чекати, — втрутився портьє.

Липинський закашлявся. Фін Юлі простягнула йому білу хустинку з червоною нашивкою W. Lipiński.

— А що ви вмієте? — раптом спитав Липинський.

— Я секретар, — безнадійно пробубонів той. — Працював в уряді Директорії, у канцелярії міністерства освіти. Нас евакуювали з Києва місяць тому.

— Які мови знаєте?

— Знаю німецьку, французьку і російську.

— А українську знаєте?

— Це моя рідна мова.

— Навідайте мене у санаторії в Бадені через місяць. Якщо дійдемо згоди — будете моїм секретарем. Я якраз шукаю.

Ципріянович подякував, на очі навернулися собачі сльози відданості, але він змахнув їх рукавами потертої сюртучини. З дверей Липинський докинув:

— Ви маєте де зупинитися?

— Не маю, пане посланнику.

— Я більше не посланник, називайте мене В’ячеславом Казимировичем, — він щось шепнув портьє, тоді вийшов з готелю і сів в екіпаж.

— Пощастило тобі, — буркнув Ципріяновичу портьє і звелів йти за ним, — він просто людина добра, от всі й користуються. Я гнав би таких, як ти, до бісової матері. Злетілися, як мухи на стерво.

Через місяць вони про все домовилися, і Ципріянович одразу заступив на службу. У різний час він мав різні завдання. Окрім своїх прямих обов’язків секретаря, виконував важку хатню роботу, ходив за лікарем у разі гострої потреби (іноді по кілька разів за одну ніч), зустрічав на двірці гостей і віз їх нагору фірою. Ще Ципріянович листувався від імені Липинського з тими, хто видавався самому Липинському нецікавим. Відповіді компілював із давніше написаних листів: самовільно фантазувати, хоч як кортіло, права не мав. Зустрічався з давніми друзями Липинського у Відні, випитував у них про теперішнє життя, а потім детально переповідав усе господареві. Іноді прибріхував, прикрашав, іноді замовчував чиюсь смерть. Зарплатня Ципріяновича становила 2 долари місячно плюс харч і дах над головою. Вряди-годи Липинський виділяв йому додаткові премії, але Ципріянович переважно відмовлявся, бачачи, що тому самому не вистачає на лікування. Ципріянович здоровий, він ніколи не потребував багато. Єдина його проблема — це болючі зуби. Інколи Липинський оплачував секретареві дантиста, бо в цій околиці його роль виконував звичайний терапевт, який про зуби знав лише те, що вони перестають боліти, якщо їх вирвати.

Їхній робочий ранок виглядав так. Фін Юлі заходила до кімнати і відчиняла навстіж вікно, щоб Липинський починав дихальні процедури. Так зване «ліченя воздухом». Ципріянович діловито запитував:

— Сьогодні будете писати самі чи диктувати?

Запитував даремно — Липинський уже давно не брався за олівець. Його каракулі потім ніхто не міг розібрати, навіть він сам.

— Диктувати, — і Ципріянович заносив до спальні свого ідола, своє божество, свою друкарську машинку. За неї він був ладний вмерти. Машинка годувала Ципріяновича так, як корова — галицьких селян. Він обережно ставив її на стіл, а сам сідав поруч і розминав кисті, немов хірург перед делікатною операцією.

— Я готовий, В’ячеславе Казимировичу. Скільки листів сьогодні?

— Один. Але зробіть дві копії. І я прошу Вас, Ципріяновичу, не перекручуйте того, що я кажу, не виправляйте, як Ви думаєте, мої помилки. Пишіть так, як диктую.

— Але слово «закінчення» пишеться з двома «н», це Вам кожен, кого не спитайте, підтвердить.

Липинський нервово відмахувався.

— Та пишіть, як знаєте, дідько з Вами, однаково ж зробите по-своєму. Мені друзі вже не раз переповідали, що Ваш машинопис різниться від листів, написаних моєю рукою, і що деколи вони мене в моїх листах не пізнають.

Ципріянович навчився не реагувати на подібні нападки. За роки служби він м’якосердо прощав Липинському такі мовні викрутаси, яких жоден порядний секретар не стерпів би. «Хлополапський», наприклад. Ну що це за слово таке?! Що воно означає?! «Хлополапська небезпека» — і розумій як хочеш. Або: «Безвласнодержавність». І сміх і гріх! Але Ципріянович терпів і, зціпивши зуби, друкував навіть ще більші нісенітниці.

— Іванові Кревецькому, — Липинський називав ім’я адресата і чекав, поки секретар вицокував на машинці стандартний заголовок: Бадеґґ, Пошта Тобельбад, Австрія. З вікна заносило віхолою, вуса і брови Липинського потроху ставали білими.

Вди-их-видих.

— Вельмишановний і дорогий пане Іване! — повільно починав диктувати. — З нагоди Різдвяних свят і Нового року пересилаю Вам сердечні побажання всього найкращого. Дякую Вам за ваші побажання і за вашу пам’ять. Одного тільки Вашого побажання не можу зрозуміти: повороту до рідного краю? Кому я і нащо в цім ріднім краю потрібний.