Забуття - Страница 44

Навіщо я взагалі є?

Питання без відповідей поверталися туди, звідки прийшли: у цілковите ніщо мого існування.

Я уявляла, як ще донедавна перспективний історик і публіцист, добропорядний сім’янин і люблячий батько, в найгарячіші роки війни всіма покинутий і забутий, безцільно блукав полтавськими околицями. У Полтаві офіцер запасу В’ячеслав Липинський опікувався кінним резервом. Білі тумани, які він, здавалося б, давно переміг, знову накрили його з головою. На Протопопівському бульварі він сотні разів перечіпався поглядом об погруддя Іванові Котляревському, те, що у 1903-му наробило серед українського громадянства стільки шуму. Тепер погруддя видавалося звичайним німим шматком металу, встановленим невідомо де, невідомо ким і невідомо навіщо.

Навіщо він, Липинський, узагалі був?

Температура тіла місяцями трималася підвищеною. Хвороба почала висушувати Липинського зсередини. «День біжу, три лежу», — писав він у вірній нагрудній книжечці, сторінки якої все частіше залишалися порожніми. Щоб остаточно врегулювати сімейне життя, Липинський передав дружині до Кракова листа, в якому звільняв її від будь-яких подружніх обов’язків перед собою і по закінченні війни, якщо доживе, пропонував офіційно розлучитися. В листі він наголошував, що від доньки в жодному разі не відмовляється, і обіцяв зробити все належне батькові, щоб Єва ні в чому не терпіла нужди. Казимира, як завжди, не відповіла. Можливо, її відповідь просто загубилася у вихорі військових подій. Один такий лист шукав адресата більше року і надійшов, коли вже було занадто пізно.

«Де ти, сину?» — запитувала Клара Ліпінська, одночасно повідомляючи, що їм із батьком довелося евакуюватись із затурцівського родинного маєтку до Житомира, а вже наступного дня після втечі будинок під знаменитими білими колонами лежав зруйнований. Казімєж Ліпінський, шляхтич з герба Бродзіч, не зміг цього пережити і помер у віці сімдесяти одного року від раптової зупинки серця.

Липинський, як тільки отримав листа, попросився у відпустку і поспіхом вирушив на Волинь. Знайшов Клару в крихітній житомирській квартирі, змарнілу, подібну до сивоволосого привида. Вона довго плакала, бо вже не сподівалася побачити сина живим.

— Я не знаю, чи радію з того, що вижив, — чесно зізнався Липинський за скромним обідом. — Не полишає відчуття, що моє життя теж уже закінчено.

— Ти не маєш права на подібні слова! — вигукнула Клара. — Бажати собі смерті непрощенний гріх.

Липинський мовчав.

— У тебе є донька, врешті, подумай про неї.

— Що є, що нема. Я не беру участі в її вихованні, ніколи не бачу, навіть не пам’ятаю, як вона виглядає, — тут Липинський лукавив, бо забути зачаєне пташине личко у себе на руках він ніколи не зміг би.

— А що твоя Україна? Американський президент Вілсон обіцяє право невільних народів на самовизначення. Незабаром може випасти добрий шанс.

— Відколи тебе цікавить Україна?

Клара подала синові його улюблений липовий чай і зауважила, що рум’янець на його щоках дуже нездоровий. Туберкульозники часто такі рум’яні.

— Перемерз на переправі, — відповів Липинський, — ніяк не можу оговтатись.

Молодший брат Станіслав снував плани відбудови зруйнованої садиби, щоб по закінченні війни займатися в Затурцях селекцією картоплі та пшениці.

— Так-так, відбудовуй, я вже маю свій маєток.

У ньому, щоправда, Липинський не був з липня 1914-го, тільки іноді отримував короткі, написані кимсь іншим цидулки від неграмотного сторожа Левка Зануди. Той лаконічно сповіщав, що на Уманщині спокійно, поля засіяли — пшеничка колоситься — урожай зібрали, будиночок чекає свого господаря. Однак їхати туди господар не поспішав.

— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.

— Ви називали мене дурисвітом.

— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше.

Це була їхня остання зустріч.

На службу Липинський повертався у переповненому вагоні. Всюди в проходах і навіть на даху потяга сиділи військові, переважно дезертири, які зі зброєю в руках залишали фронт і тікали додому. Коли поїзд занадто розганявся чи робив крутий поворот, хтось на даху неодмінно втрачав рівновагу і беззвучно падав на колії, нікого своєю смертю не дивуючи.

— Ви чули?! — збуджено вигукували пасажири, що зуміли втиснутися до потяга на миргородській станції. — У Петрограді революція! Цар зрікся престолу!

Здійнявся немислимий ґвалт.

— Кінець війні! — дехто у вагоні не міг стримати сліз.

— Свобода!

Був лютий 1917-го. Ейфорія розносилася повітрям, наче якась небезпечна запаморочлива бацила. У Києві теж колобродило. Зусиллями переважно лівих автономістських кіл там було створено Центральну Раду, що стала своєрідним першим українським парламентом. Головою заочно обрали заарештованого ще на початку війни професора історії Михайла Грушевського. Тепер він поспішав до Києва із заслання, щоб приступити до виконання обов’язків.

Настав час діяти, Липинський не сумнівався. На двірці у Полтаві на нього чекав Сергій Шемет — суконний фабрикант, симпатичний патріот із дворянського роду Шеметів-Кежгайлів герба Лебідь.

— Треба організовуватися в політичну силу! — заявив він. Молодший брат Шемета Микола вчився разом з Липинським у Кракові, а пізніше, у 1905-му, був ініціатором першої української газети «Хлібороб». За цю газету царська реакція посадила в тюрму, але не Миколу, а Володимира Шемета — найстаршого з трьох братів, після якої в того розвинулася гостра форма манії переслідування. Тепер Володимир лікувався в клініці для душевнохворих. Микола несподівано пішов в офіцери і воював на боці царської армії, а Сергій Шемет, симпатичний патріот, інженер і суконний фабрикант, активно зайнявся політичною діяльністю.