Забуття - Страница 3

— Побачите, ще й не таке переживали, — відповіла домогосподарка Липинського фройляйн Юлія Розенфельден. Він говорив українською, вона німецькою. Їхнє багаторічне спілкування було налагоджене ідеально. Вона розуміла його найкраще з усіх живих, уміючи розпізнавати стан його сьогоднішнього здоров’я лише за глибиною і швидкістю дихання. Аналізувати дихання Липинського було її захопленням, хобі, яке домогосподарка примудрилася досконало відшліфувати поза хатньою роботою, чищенням одягу та пуцуванням взуття, що його Липинський уже роками не мав на собі. Всі називали фройляйн — Фін Юлі. Старша від свого роботодавця на п’ять років, одруженою ніколи не була, посивіла блондинка, гостра на язик, але одночасно справедлива і любляча. Це її слова: «Куди Ви так спішите? Дихайте повільніше. Ра-аз-два. Вди-их-видих». Липинський роздратовано відмахувався.

— Я радий, що взагалі ще дихаю, дайте мені спокій.

Вди-их-видих. Вди-их-видих.

Липинський намагався приборкати свої легені, тобто ту їх частину, яка — так він думав — ще не продірявіла повністю. Тоді Фін Юлі розкривала навстіж вікна, і холодний гірський вітер вривався до охайно прибраної кімнати з великим ліжком посередині. Ліжко вже давно служило Липинському за кабінет. З вікна було видно покриті снігом альпійські шпичаки. Липинський заплющував очі й дихав. Ра-аз-два. Вди-их-видих. Дві години. Три години. Ніби гойдався в колисці, натягнутій між двома гірськими вершинами над глибокою долиною. Його ще зовсім чорні вуса потрохи вкривалися інеєм.

На подвір’ї також стояла донька Липинського Єва. Вона спеціально приїхала з Кракова, коли дізналася про серцевий напад. Напад стався в кінці травня, лікар добирався шість годин, бо в горах панувала страшна негода, каламутні води з обтесаними об каміння стовбурами молодих дерев стікали бурними потоками з високогір’я, розмиваючи навіть добрі дороги, не те що стежки. Липинський дуже нервував. Фін Юлі стояла у вікні, і він, як дитина, питав кожні кілька хвилин:

— Йде?

— Ще ні, але вже скоро.

— У моєму стані, — вигукував він, — я не можу дозволити собі чекати на лікаря так довго.

Було вирішено їхати до санаторію. Липинський продав свій архів Андрею Шептицькому, митрополитові української греко-католицької церкви, щоб на виручені кошти оплатити дорогий побут у Вінервальді. За архів — листи, рукописи, нотатки, неопубліковані статті та матеріали до них — отримав кількасот доларів. Цього мало вистачити на перший час.

Липинський із самого дитинства готувався до смерті, але саме тепер, коли вона підійшла впритул, на сорок дев’ятому році життя, він раптом з усіх сил почав їй опиратися. Не хотів умирати. Бурмотів собі під ніс: «Ще би кілька років». Коли думав, що за ним ніхто не спостерігає. Було би добре те і те дописати, того і того побачити, те і те зробити. Знищити політичних ворогів. їх у Липинського було достатньо. Провести кілька днів із донькою. Можливо, поїхати з нею до моря, як колись з її матір’ю? Шкода тільки, що бризи так йому шкодять. Бризи і бізи — його вбивці. Вітри — ось що Липинського знищило. Він розрізняв їх на запах. За запахом вітру визначав годину. Вітер, що віє о п’ятій ранку, пахне інакше, ніж той, що заступає його о шостій. Цей запах уже буде різкішим, дещо свіжішим, як ранкове мило. Липинський розрізняв їх усіх, бо саме вітри гнали його ціле життя все далі й далі, насамкінець зробивши заручником однієї невеликої країни, в якій за власною волею після розпаду імперії ніхто не жив би. Холодні північно-західні бізи витурили Липинського з Женеви, де він провчився рік на соціології, вони ж укупі з потужними західними погнали його з Відня, де він близько року був послом Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським, а потім вони ж стали причиною виїзду з Берліна, де Липинський, переконаний, що «просвічена монархія» для України — єдино можлива форма політичного правління, намагався втихомирити придворні інтриги і нагадати екзильному кандидатові на українського монарха про гетьманську честь. Женева, Відень, Берлін. Слухаючи його легені, лікарі кожного разу хитали головами і радили їхати геть. Вітри вигнали Липинського з його життя і прирекли на довічне ув’язнення у цьому чудовому і водночас ненависному передгір’ї австрійських Альп. Штирія. Три кілометри до залізничної станції. Півгодини потягом до Ґраца. П’ять годин потягом до Відня. Пошта Тобельбад. Бадеґґ.

Будинок у Бадеґґу чи, як він сам його називав, «штербегауз», «домик на смерть», коштував зовсім небагато, всього 5500 шилінґів, тобто 800 доларів, але для Липинського, який вже давно обходився двадцятьма доларами на місяць, і ця сума була захмарною. Допомогли один меценат із Канади і брат Липинського Станіслав. За це Липинський відмовлявся від будь-яких зазіхань на батьківський маєток в Україні, в селі Затурці недалеко від Луцька. Там тепер господарював Станіслав, успішний селекціонер (виводив в основному нові сорти пшениці та картоплі). Старший брат Липинського Влодзімєж був лікарем і жив у Луцьку, мав перший у місті автомобіль. Втім, родина Липинських — правильніше було б сказати Ліпінських — не володіла великими статками. Це були польські шляхтичі середньої руки, які трималися на плаву лише завдяки добрій освіті й розумному господарюванню.

Брат Станіслав теж приїхав, коли почув про серцевий напад. Він дещо втратив форму, нажив черевце, риси обличчя зм’якли — так зазвичай стається зі щасливо одруженими добряками, яким він, без сумніву, був. Виносячи Липинського з дому на руках, він лагідно приговорював: