Забуття - Страница 12

К оглавлению

12

Це було перше, що він сказав мені віч-на-віч. Так, я теж. Його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися в нього, стати словом, яке він промовить.

Я роззирнулася: в читальному залі залишилися тільки ми двоє.

— Що ви читаєте так допізна? — спитав він, цього разу вимагаючи дати відповідь, нетерпляче чекаючи на неї. Тепер йому було цікаво. Зрештою, йому завжди було цікаво, але тільки тепер він дозволив своїй цікавості об’явитися. Я розвернула книжки так, щоб було видно їхні корінці. Говорити я все одно не могла. Він схилився, щоб роздивитися назви.

— Бахтін. Це добре. Лосєв. Теж добре. Ви любите літературу.

— Я неспасенна, — навіщось видушила з себе я, а він засміявся:

— Ходімо вип’ємо чогось?

V
1905
Ганьба

Революційні робітничі та селянські виступи, що у 1905 році сколихнули всю Російську імперію, майже зовсім його не зачепили. Емоційно Липинський переживав інші часи, а саме — козацьку революцію 1648 року під проводом Богдана Хмельницького, вважаючи її найвагомішою подією в дотеперішній історії українського народу. Всі книжки, які він читав, і документи, які досліджував, так чи інакше стосувалися Хмельниччини.

Раціональне захоплення переросло в містичне одкровення, коли Липинський цілком випадково в архівах князів Чарторийських натрапив на посмертний портрет невідомого досі, але одного з центральних учасників тих подій, заможного польського шляхтича Михайла Кричевського. Той, будучи київським полковником, у вирішальну мить перейшов на бік повстанців, таким чином урятувавши молоду козацьку республіку від передчасного розгрому. В ейфорійному дурмані Липинський прозрівав паралелі зі своїм життям і тлумачив відшуканий портрет чоловіка, що помер від смертельних ран у полоні литовського князя двісті п’ятдесят років тому, не інакше, як знак згори. Невідомий придворний митець написав портрет з мертвого тіла. Липинський власноруч зробив його відбиток і повісив у своєму кабінеті над столом, поруч із фотокарткою родини і зображенням гетьмана Богдана Хмельницького. Тепер це був його домашній іконостас.

Він міг годинами вдивлятися в мертве обличчя. З-під кожуха проступає лляна сорочка, пишний оселедець на гладко вибритому округлому черепі, обличчя вдоволене і, хоч заплющені очі повинні були підкреслювати передчасну смерть, здавалося, що Кричевський живий-живісінький, усього лиш грається в піжмурки, і щойно відведеш погляд вбік — він зайдеться грайливим сміхом. Липинський міг поклястися, що полковник кілька разів йому підморгував.

Жертва поляка заради української державності надзвичайно його збуджувала. У житті і смерті Михайла Кричевського Липинський побачив більше, ніж будь-хто до і після нього.

Тоді ж оголосили про початок історичних відчитів в університеті. Липинський подав своє прізвище до числа доповідачів одним із перших. Історія захоплювала його понад усе. В цьому захопленні Липинський не бачив нічого, що суперечило б обраному ним фаху. Історія і рільництво мають, як він вважав, спільний предмет дослідження — коріння. Історія — це теоретична підготовка до практичного користування землею. Щоб розуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув. Кінцева мета історії — відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливості росту, причини загнивання і чудо відродження. Вмирання одного коріння і тріумф іншого. Липинський сподівався нашвидкуруч впоратися з теорією, щоб зі спокійним серцем перейти до щоденної господарки. Віддати данину землі, щоб могти нею користуватись.

Відчити проводились у головній залі Колегіуму Новум, тривали кілька днів і були доволі популярними у весняній програмі світського Кракова. Публіка збиралася різноманітна — від студентів та викладачів до лікарів і міських чиновників у супроводі розцяцькованих дружин. За найкращу доповідь лектор отримував грошову винагороду і можливість виступити на щорічній історичній конференції у Відні, що само собою вважалося великою честю.

Липинський дуже нервував, йому паморочилося в голові, заволокло очі, заклало вуха і відібрало голос. Коли перед самим виходом на трибуну він мало не спасував і захотів утекти, університетський товариш Микола Шемет притримав його за камізельку:

— Уяви собі, що всі ці люди в залі — голі. Геть чисто голі. Останні дослідження британських лікарів довели, що такий метод допомагає позбутися страху публіки. Публіка гола — значить, не страшна.

Невідомо, чи подіяли на Липинського товаришеві слова, чи спрацювали резерви внутрішньої сили, але він таки рушив до трибуни, щоб звідти виголосити:

— Участь шляхти в українсько-польській війні 1648—1649 років…

Публіка вдоволено замуркотіла. Вона ще не підозрювала, що на неї чекає.

Липинський неспішно почав:

— Для нас, людей XX сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентських промов, побожно схиляють чола перед потугою журналістських пер, які дивляться на розвиток суспільства крізь призму літературних настроїв або будують майбутнє держави на збільшенні, скажімо, випуску молочних продуктів, — нам, отже, може здатися незрозумілою ця добровільна данина з власної крові, яку український народ у XVII сторіччі склав у жертві за свою свободу. За силою і розмахом повстання українців у роках 1648—1649 перевищувало все, що бачила тогочасна Європа. Могутність, яку зумів викресати з себе український народ, пізніше радикально вплинула на долі двох сусідніх держав, Речі Посполитої і Московського царства, будучи для Польщі початком кінця, а для Москви початком посиленого розвитку і росту. Сучасні історики, приналежні своєю ідеологією до Польщі або ж до Москви, забувають про об’єктивний суд у своїй оцінці цього періоду передусім, — тут Липинський ненадовго зупинився, — української історії.

12