Забуття - Страница 10

Перший з’явився, коли я розпочала навчання в університеті. Насправді мені було цілком байдуже, що вчити, але вчила я україністику. З не меншим захопленням я копирсалася б і в хімії чи юриспруденції, бо загалом любила деталізувати інформацію, розгалужувати знання і рухатися кожним розгалуженням у глибину доти, доки вистачить сили і пам’яті. Натомість мені важко давався синтетичний аналіз, узагальнення, сходження за допомогою кількох деталей на саму вершину дерева заради масштабної панорами. Чудесних панорам я не бачила, лише чудернацькі захопливі дрібниці, які, втім, я навчилася сортувати і на основі випадкових подібностей утримувати в голові.

До слова, моя голова не округла, а яйцеподібна, з видовженою щелепою і випуклими вилицями. Таку добре було б по смерті вивісити на палі в таємничому підземеллі, щоб лякати ідеальністю черепа нечастих туристів.

Пригадую, що мені було дуже важливо запам’ятати якомога більше деталей з української барокової літератури. Вона мала не надто високу художню цінність, принаймні на смак сучасного читача, але була неймовірно цікава історичним супроводом, іменами забутих і щойно тепер віднайдених авторів, про чиї долі нічого не було відомо, тому ніщо не обмежувало політ моєї фантазії. Вишукані назви творів, зазвичай духовно-релігійного характеру, заворожували мене, людину слабкої віри, своєю малозрозумілістю. А що мова, якою вони були написані, теж була застарілою, то разом виходила химерна сакральна абракадабра, містичні лабіринти таємних знань, які мені дуже хотілося розшифрувати і пізнати, але які пізнати розумом не вдавалося. Я виписувала авторів і назви їхніх творів, історичні події, які слугували їм за тло (в основному це були релігійні полеміки православних із католиками, а пізніше — українсько-польська війна під проводом Богдана Хмельницького), вивчала біографії професорів Києво-Могилянської академії, навколо якої (спочатку — як Київської братської школи), власне, і завертілося українське бароко. Я насолоджувалася бароко, мліла в ньому. Вже тоді в мене з’являлося це нестримне і нестерпне бажання відчути час на смак, прожити щось більше, ніж одне своє життя, яке само по собі мало чим вирізнялося.

Мої батьки, кольору чиїх очей я не пам’ятаю, але з якими я завжди почувала себе дуже спорідненою, мало втручалися в мій щоденний життєвий плин, особливо після закінчення школи і вступу до університету. Цю знамениту подію вони відзначили купівлею дорожезного, як на наші статки, комп’ютера, занесли його в мою кімнату, ввімкнули, хвильку подивувалися блакитному екранові й залишили мене з ним сам-на-сам, нечутно зачинивши за собою двері. Відтоді батьки з’являлися в моїй кімнаті, лише щоб принести їсти (мама) чи збудити вранці (батько). Вони не знали, що зі мною відбувається, але зі мною й не відбувалося нічого особливого. Я пофарбувала на біло, а потім у рудий колір своє коротке волосся, купила на секонді яскраво-зелену синтипонову куртку і до неї носила розкльошені малинові вельвети. В університеті я сиділа завжди на останніх рядах, ні з ким не розмовляла і не заводила дружби, особливо після того, як одна пишноволоса однокурсниця-протестантка по короткій бесіді назвала мене «неспасенною» і цілком серйозно запевнила, що я горітиму в пеклі, бо обожнюю літературу, а в самого Бога не вірю.

Тоді й з’явився він. Спершу я навіть не звернула жодної уваги. Він зайшов до лекційної зали, був похмурий пізньо-осінній день, так що золотисте волосся прибульця з моїх останніх рядів здалося тьмяним, масним і недоглянутим. Чоловік був одягнений недбало і дуже традиційно, в дешевий светр під шию і чорну шкіряну куртку, яку носили дев’яносто вісім відсотків дорослого чоловічого населення мого міста, — решта два відсотки саме збирали на неї гроші. Я відвернула погляд до вікна, мені не було цікаво, що він скаже. Чоловік став за трибуною і почав розкладати перед собою папери, з яких мав намір читати нам лекцію. Студентська публіка притихла, але не від нетерпіння: вона робила так завжди перед черговим двогодинним западанням у летаргійний сон, спершу притихала, а потім засинала з розплющеними очима, в’яло реагуючи лише на різкі підвищення голосу лектора. Чоловік закінчив розкладати папери і теж звернув очі до вікна. Він не глянув на нас, як це робили інші викладачі, не прагнув збудити наш інтерес чи хоч якось привернути увагу до нового предмета, і це видалося мені дивним, навіть дещо зарозумілим. Я подумала, що цьому викладачеві ми були ще більш байдужі, ніж він нам. На його молодому обличчі читалася якась нелюдська втома, в якій він без особливого опору розчинявся, ніби сіль у молоці. Він навіть не зняв своєї шкіряної куртки, хоча в залі було зовсім не холодно, і нарешті пробурмотів якесь перше речення, яке я не розчула, щось на кшталт: «Сьогодні ми розглянемо творчість такого-то». Кого-кого? Я не була певна, що хотіла це знати. За вікном здіймався і знову стихав осінній вітер, метляючи висохлим покоричневілим листям карликових кленів в університетському дворі і множачи хаос ззовні і всередині мене.

— Тренос, альбо Плач! — раптом вигукнув чоловік за трибуною так голосно і пронизливо, що вже майже запала в летаргію студентська публіка перелякано стрепенулася і нашорошила вуха. Ніхто нічого не зрозумів.

— Тренос, альбо Плач, — дещо тихше, але так само пронизливо повторив голос і продовжив: — Єдиної Святої Вселенської Апостольської Східної Церкви.

Це, очевидно, була назва твору. Вона пульсувала в моїй голові, натягнута, немов арбалетна тятива: двох із перших трьох сказаних слів я ніколи досі не чула, невідомість тривожила мене і водночас притягувала. Це вже пізніше я дізналася, що «тренос» й означає з грецької «плач», а «альбо» — польською «або». Тоді ж ця назва видалася справжньою магією, древнім замовлянням, від якого розходяться хмари і втричі краще починають доїтися корови.